Термін «невідомий солдат» (військовослужбовець, особу якого встановити не вдалося) існує в історії воєн ще з давніх часів. Але найбільша кількість «невідомих» з’явилася у ході світових війн ХХ сторіччя. Кількість солдатів та офіцерів, які згідно з існуючими даними, вважаються такими, що пропали безвісти або, навпаки, неідентифіковані – сягає сотень тисяч. І це не зважаючи на те, що уряди воюючих країн намагалися вирішити проблему ідентифікації своїх військовослужбовців. Для цього існували (і існують донині) особисті розпізнавальні знаки: жетони, медальйони тощо.
Виявляється, медальйони-«смертники» мають своїх попередників, історії відомі випадки, коли ідентифікаційні дані бійця «записувалися» у вигляді татуювання чи шраму на тілі в певному місці. Таку мітку носили ще… римські легіонери та воїни малих княжих дружин (такого собі «спецназу») у слов’ян. Щоправда, такі відзнаки робилися, здебільшого не з метою практичного застосування у якості розпізнавального ідентифікатора, а як містичне клеймо, яке показувало приналежність воїна до певної групи бійців.
Царська «ладанка»
Індивідуальні засоби ідентифікації для військовослужбовців воюючих сторін (щоб впізнати особу загиблого) широко розпочали використовувати з початку ХІХ сторіччя. Наприклад, у Російській армії (ще під час російсько-турецької кампанії 1877-1878 років, всі солдати й офіцери отримали металеві жетони із шнурком для носіння на шиї. На жетоні викарбовувалися літери-абревіатури назви підрозділу й особистий номер військовослужбовця. Поява ж першого стандартного особистого розпізнавального медальйона для всіх військовослужбовців діючої армії пов’язана з військовим міністром Російської імперії початку ХХ сторіччя, генералом від інфантерії Бєляєвим. За його наказом було запроваджено єдиний нашийний знак, який було виконано у формі ладанки із бланком розміром з трамвайний квиток, у який військовослужбовець бісерним і, бажано, каліграфічним почерком мав вписати про себе багато відомостей.
Після жовтневої революції процес спорядження особистими розпізнавальними медальйонами був фактично зупинений. Але через вісім років царський нашийний знак (солдатський медальйон-ладанку) почали застосовувати в Червоній армії як документ, що засвідчує особистість і для встановлення особистості загиблих військовослужбовців. До цього в РСЧА взагалі не було ніяких ідентифікаційних знаків, по яких можна встановити особу загиблого червоноармійця.
Особистий солдатський медальйон був заппроваджений за наказом Реввійськради № 856 від 14 серпня 1925 року. Видавався він всім військовослужбовцям строкової служби після зарахування їх на службу. У медальйон вкладався спеціальний бланк (вкладиш), виготовлений друкарським способом на пергаментному папері, що містив необхідні відомості про військовослужбовця. Медальйон вважався табельним майном й був безтерміновим, а у випадку його втрати негайно видавався новий. Він був зроблений з бляхи у вигляді плоскої коробочки, яка носилася на грудях. Для цього в обох половинках медальйона були передбачені вушка для тасьми. Медальйони були двох типів: зсувні й на петлі. Використання такого типу медальйона під час радянсько-фінської війни показало його непрактичність: медальйон закривався негерметично, й пергаментний папірець швидко псувався.
Радянський пенальчик
«Положенням про персональний облік втрат і поховання загиблого особового складу Червоної Армії у воєнний час» № 138 від 15 березня 1941 року старий тип «смертників» скасували і запровадили нові медальйони у вигляді восьмикутного пластмасового (текстолітового) пенала, що мав гвинтову кришку. До медальйона вкладався вкладиш на пергаментному папері у двох екземплярах. На бланку вкладиша вказувалися паспортні дані військовика, місце призову та група крові (вказувати найменування військової частини в медальйоні заборонялося). Один екземпляр вкладиша повинен був вилучатися похоронно по командою, а другий – вкладався назад у медальйон і залишався на трупі. Але реально, в умовах бойових дій, ця вимога практично не виконувалася, медальйон вилучався цілком. Ідентифікатор носили в спеціальній кишені на поясі штанів. Був варіант пенала з вушком для носіння медальйона на шиї.
Через нестачу стандартних медальйонів у частинах Червоної Армії використовувалися і дерев’яні, і металеві медальйони. Один з різновидів радянських солдатських ідентифікаторів виготовлявся з мідних або латунних трубок-циліндрів з нарізьбленою кришкою. Досить часто замість стандартних металевих медальйонів червоноармійці використовували порожні патронні гільзи. Найбільш розповсюдженими для їх виготовлення були гільзи від револьверів системи «Наган», пістолета ТТ, гвинтівки Мосіна (трилінійки), а також від німецького «карабіна Маузер-98» . Радянські солдати не випадково використовували револьверні й німецькі карабінні гільзи. Вони були більш незвичними, отож похоронній команді було легше швидко відшукати їх серед речей і боєприпасів загиблого воїна «смертник». Автоматники, розвідники, десантники, лижники, що були озброєні пістолетами-кулеметами систем Г. Шпагіна та А. Судаева, часто використовували гільзи патронів ТТ.
Конструкція більшості радянських медальйонів-ідентифікаторів була недосконалою, отож на сьогоднішній день лише один з сотні знайдених бланків, що вкладалися в «смертники», можна прочитати. По-перше, чорнило, яким записувалися дані, було виготовлено на рослинній, а не на хімічній основі. Тому під впливом природних факторів запис просто вимивався вологою, що проникала в капсулу. І якщо хімічний олівець, яким іноді писали бійці, залишався хоча б у розмитому вигляді, то нанесені чорнилом графи зникали. По-друге, бійці РСЧА здебільшого не заповнювали вузьку смужку вкладиша докладними даними про себе, забобонно вважаючи: «Заповню – вб’ють» Одні в медальйоні зберігали голки, інші – сірники, треті, через брак паперу, виготовляли вкладиш… на самокрутку.
Німецький «ЕМ»
Дещо краща ситуація з особистими солдатськими медальйонами була в арміяї Німеччини. З середини ХIХ століття кожен німецький військовослужбовець мав особистий металевий розпізнавальний знак. Офіційна назва цього шматочка бляхи була «знак, що рекогносцирує» (Recognoscierungsmarke). Він мав прямокутну форму зі злегка заокругленими кутами, з верхнього краю були пробиті два отвори для шнура. Набивати інформацію на знаку мав сам власник, але на практиці, для однаковості написів, часто це доручалося «умільцям» підрозділу.
В 1878 році у німецькій армії назву ідентифікатора замінили на більше зрозуміле німцям сполучення «розпізнавальний знак» (Erkennungsmarke, скорочено EM), а зовнішня форма знака була змінена з прямокутної на овальну, в якій вона збереглася до нашого часу. У період Другої світової війни у німецькій армії застосовувалися два типи особистих знаків: менший за розміром для ВМС, і стандартний особистий знак зразка 1915-1917 років – для сухопутних військ, ВПС, військ СС, поліції й ряду допоміжних організацій вермахту.
Історія обох особистих знаків почалася ще в часи рейхсверу – обмежених до 100 тисяч чоловік професійних збройних сил Веймарської Республіки. Особистий знак ВМС рейхсверу був запроваджений у 1926 році і відрізнявся від армійського як розмірами, так і тим, що замість трьох вузьких прорізів для розламу знака навпіл, протискувати уздовж медальйона суцільну борозну. Знаки виготовляли з анодованого латунню алюмінію. З 1942 року особисті знаки ВМС стали робити із цинкового сплаву, як у Першу світову війну. Склад написів на знаках ВМС був традиційний: обов’язково вказувалися ім’я й прізвище власника знака. Із січня 1942 р. для рядового складу це правило було скасовано, на жетонах з’явився загальний для всіх напис «Kriegsmarine» («Військово-морські сили»). В офіцерів у нижньому рядку викарбовувалась категорія або спеціальність, потім рік вступу на службу у ВМС. У рядового складу стояв обліковий номер.
У сухопутних військах рейхсверу особистий знак з’явився 2 травня 1925 року. В рейхсвері овальна пластина виготовлялася із цинкового сплаву, а у вермахті з 1935 року основним матеріалом став алюмінієвий сплав. Однак, уже с 1941 року більші втрати авіації й дефіцит алюмінію в країні змусили Німеччину знову перейти на виготовлення особистих знаків із цинкового сплаву, а наприкінці війни випускалися навіть зразки зі звичайної сталі. На особистих знаках рейхсверу робився ще один отвір у нижній частині медальйона – для збирання на металеве кільце відламаних нижніх половинок знаків загиблих солдатів.
У рейхсвері солдатам й офіцерам особисті знаки не видавалися, а зберігалися на складах до початку бойових дій. На знаках заводським штампом на кожній половинці був відтиснений напис «Німецькі Імперські сухопутні війська» («Deutsches Reichswehr»). У 1939-40 роках на особистих знаках зрідка стали писати групу крові власника, а з 1941 року це стало обов’язковим. Під час бойових дій у Другій світовій війні траплялися випадки оплавлення дюралевих особистих знаків у згорілих літаках і танках. З жовтня 1940 року для членів екіпажів люфтвафе запровадили особисті знаки з легованої жаротривкої сталі з вогнетривким шнуром із азбестового волокна. Для танкістів вермахту подібні знаки з жаротривкої сталі на залізному ланцюжку запровадили 10 серпня 1942 року. Схема написів на знаках була скрізь приблизно однаковою: скорочене найменування військової частини у верхньому рядку, група крові й особистий номер – у нижньому. Тільки у військах СС із квітня 1941 року обов’язково був присутній заводський штампований напис «Waffen-SS» («Війська СС»).
Німецький особистий розпізнавальний жетон у порівнянні з радянським аналогом більш надійний, пристосований до будь-яких умов зберігання. Археологи-пошуковці кажуть, що з десяти загиблих військовослужбовців Червоної Армії по медальйонах вдається розпізнати тільки одного-двох, а з десяти ж військовослужбовців вермахту – дев’ять-десять. Дані, що карбувалися на жетонах, також відтворювалися у всіх особистих документах. Копї інформації зберігалися в німецькому центральному бюро з обліку військових втрат і військовополонених (WAST- «Wermacht-Auskunft-Stelle»). Медальйон, за потреби, легко переламувався навпіл. Відламана половина разом з повідомленням про втрати відправлялася в WAST. Цифри отриманого розпізнавального знака там звіряли із власними даними. Тим самим підтверджувався факт загибелі й фіксувалася чергова конкретна втрата. І тільки після дотримання всіх необхідних формальностей родичам німецького військовослужбовця відсилали звістка про його загибель.
В арміях інших іноземних держав врахували німецький досвід створення особистих розпізнавальних знаків. Дехто запозичив ці знаки й систему обліку жетонів за німецьким аналогом з незначними змінами й доповненнями. Наприклад, ідентифікаційний жетон військовослужбовця Армії Фінляндії мав форму «кісточки» і складався з двох однакових половинок, що легко розламуються посередині. Особисті розпізнавальні знаки угорської армії являють собою дві скріплені пластини, на яких за допомогою отворів відперфоровано спеціальний номер власника. На одній пластині є вушко для носіння на шиї. Під час поховання пластини роз’єднуються: одна залишається на тілі військовослужбовця, а друга вилучається похоронною командою для обліку.
Особисті знаки італійської армії схожі на знаки угорської, але дані власника – його особистий номер, прізвище, ім’я, по-батькові, рік і місце народження відштамповані італійською мовою.
У Сполучених Штатах дотепер шукають тих, хто загинув… у громадянську війну 1861 – 1865 років. І навіть через двісті років іноді знаходять. У США донині перебувають у розшуку 78 тисяч солдатів й офіцерів, що пропали без вістя в Другу Світову війну, 8 тисяч – під час бойових дій у Кореї, 2130 американських військовослужбовців – у В’єтнамі. За останні роки в цій азіатській країні знайдено сліди 670 американських військовослужбовців. Всі останки загиблих ідентифіковані, родини знайшли могили своїх загиблих близьких.
